Вже зо два роки я зареєстрований в ЖЖ, а так ні разу нічого й не писав сюди... Мовляв "навіщо придумувати собі ще один додатковий спосіб гаяння часу?". Але сьогодні оце сиджу в гуртязі, на вулиці чудооова погода (як на Шотландію наприклад;)) і думаю: та дай хоча б шось напишу, ато аж не файно якось.
Як тільки встав, одразу ж подивиився у вікно - там така погода, коли хочеться бродити вулицями якогось старого міста (не буду оригінальним - хотілося би Львова), одягнувшись якось так трошки незграбно: якась там стара джинсівка, чоботи і теплий-теплий светр під низ, якось так, як одягалися в кінці вісімдесятих вічно п"яні і від того щасливо безтурботні музиканти - королі нашого з вами, українського, андеграунду. 
Хочеться блукати самому години зо дві скурюючи з інтервалом у 5 хв цигарку, а потім присісти на старий фонтанчик чи лавку, спершись на щось і відчути осінній вітер, який змшує твою цигарку тліти швидше...
Дуже добре, якщо у старому, долею пошарпаному, наплічнику чисто випадково знайдеться термос із гарячим чаєм)))
Просидівши так цілу вічність, ти чуєш як десь за кутом двохсотлітнього будинку лине звук гармоніки і тут ти відчуваєш, що ти, природа і люди навколо створюють атмосферу, якої ти так хотів коли виходив з дому, яку ти малював у своїй уяві зав"язуючи шнурки на взутті.
В таку погоду, коли наближається вечір, хочеться зустріти друзяк, з якими ти не раз гаяв час за пляшечкою другою... і за кількома пачками "Лакі Страйка" чи навіть "Екстра-20" без фільтру... З ними ти не будеш сумувати, яка б погода не була на дворі, з ними ти завжди знайдеш магазин з дешевим алкоголем і парк, засипаний жовтим листям, де можна знищити куплене зло)
З ними ти завжди знаєш, що співати під гітару, яка заховалась у чорний чохол за спиною одного з них, з ними ти повертаєшся у той час, коли тебе ще навіть в помині не було, коли молодість бурувала ще у твоїх батьків і якось випадково, так ненароком, у тебе починається ностальгія за тими часами, коли тебе ще не було.... ми не відчули на собі біль того часу, ми знаємо про нього тільки із пісень Гадюкіних чи Півнів, тому він нам здається таким дивовижним. Ми знаходимо фотографії своїх батьків, де вони у шкірянках, з відпущеними патлами і у джинсах, які так важко було тоді знайти. Вони сидять зі своїми компаніями на пам"ятниках вождям революції, за що часто вони проводили не одну добу в мавп"ятнику, сидять на кухнях гуртожитків, або у старих забігайлівках, обкладених голубою прямокутною плиткою, такою, яка зараз збереглася хіба що в гастрономах чи у молочних магазинах. Вони сидять у тих фотографіях так, як сидиш зараз ти, але чорно-білість тих фотокарток примушує тебе спробувати залізти в їхню шкіру, уявити, що навколо той самий совок, і що десь у сихівсьому будинку культури відбудеться концерт уже досить популярного серед молоді гурту "Брати Гадюкіни" і що знову після концерту до тебе, чувака, який добиває останні краплі Портвейну із пляшки зі знаком якості "ссср" підійдуть чуваки у синій формі, і ти знову будеш паритись, шоб не вилетіти через цих козлів з універу...
Трохи захопився, це все через погоду: похмуре небо, мокрий асфальт, покритий вологим жовтим листям... Вже й не знаю, що ще написати, ну коротче кажучи, ви зрозуміли - погода просто смертельно класна!!!))